Чом'им такий несеренчливий?
Чом'им дурний? Уже мам волос сивий!
Чом дідо муй ходив до церкви,
а я од п'янки мусю вмерти?
Чом муй отиць не мав гризоту,
а мене вувергли з роботи?
Чом нико з файти нич не пив,
а я са докус избісив?
Та чом! Та чом! - я гойкам, - Чом!
И б'ю до цімента чолом.
Бім-бом, бім-бом, бім-бом...
Фрас ми до того, кидь ми тяжко:
грошей ниє, мам цураву тапловку.
Тогди не п'ю, коли порожня фляшка,
вадь не бірую вуйняти из повної дуґовку.
Дуґовка? То моє спасіня!
Прозрівим, Господи!
Не п'яний'ись? Ци чуєш ня?
Заткай лем фляшку, пане муй!
Забий до неї грум, вадь х..!
Най не тече з неї вино.
Сам я не заткам.
Я – гуно!
Иппен для єдного луфоса, шо хоче быти цімбором - для s_e_m_e_n
Ийсі слова учув Пушкін тай перевюг на мацкальську:
Повіште, вуйку, ци не задарь
колись була Москва спалена,
а пак французум зухаблена.
Вас не забуде Руська зимля,
як билисьте французькой плимня,
прославилисьте руськой имня
коло Бородіна.
Гий! Давно були муцні люде:
вино глушили, як верблюди.
То були хлопи, не такі, як ви.
Несеренчлива у ніх доля,
не вильо їх утікло з поля,
киби не цісарьова воля,
не зухабили би Москви.
Ми фурт дозаду наступали –
французи йшли, а ми втікали.
Вже недалеко до Москви.
Царь-батюшка у штабі лає,
армаду нашу проклинає:
"Же чом то войско одступає?
Вояки стуйте! Доста йти!
Найшли полки великой поле:
за пуврока’го трактор оре.
Сяднули їсти, кавий п'ють.
Вже скоро рано, дзвонять дзвони,
вояк са молить, б'є поклони,
а я наладжую канони,
позерам – а французи йдуть.
Нахпав до пушки я картечі,
французум стрілив меджи пличі
и гойкам "Бога' му!"
Воні мене не розуміють,
втікають гет, а я са смію,
за німа смирть з канона сію.
Не оддаме Москву!
Три дни сиділисьме в окопі,
з пушок стріляли до піхоти,
до мене трафили – я думав, же умру.
За нас забули ґенерали,
резервох ве'цце нам не дали,
а ми пушки позухабляли,
трофей на плечі ай дому!
Вночи боліла мене рана
и чути було аж дорана,
як кайфовав француз.
Айбо у нашому окопі
вояки сіли до роботи:
сись кіклю шиє, тот — калготи,
капітан платає картуз.
А наш капітан – файти бичуй:
широкий зад, вузинькі пличі.
Из кухарька'ми шарі-ма'рі...
Вун старшим са у нас числив,
воя'кох бив ай водку пив,
в атаку даколи ходив...
Його дівки залоскотали.
Ші була нуч, коли ми спали,
нам розказ дали ґенерали
атаковати сись "бугор".
Вояки встали, писки вмили,
из боксом чижми намастили,
до пушки кулі наладили,
єден за другим стали в шор.
Наш реґімент розклавса у пшениці:
довкола дим, а темно, як в пивниці.
Од ядрох муй капітан ушалів.
Я з пушки стрілям, канони б'ють та б'ють,
айбо французи йдуть та йдуть...
Вже дораз нуч,
а я одрана никус-нич не їв.
Такі са вам битки й не снили,
вби кров гордовами носили.
Ирджали коні, як бики.
Ишли в атаку мушкетири,
за німа бігли дезертири,
а на кунци аж командири
и гойкали: "Впірьод, бойцы!"
Тот динь я ниґда не забуду:
французький кунь 'ня копнув в груди,
текла из писка кров.
В єднуй громаді: люде, коні,
вози поламані, канони,
простий вояк, царські пагони,
французька курагов.
Француз утік, а ми зустали,
абисьме рано дале войовали.
Не спали наші фелшари:
воні по полю походили,
мертвіх копицю позносили,
ші вецце жертвох наличили,
а дале їм гребли ями.
Гий! Давно були муцнІ люде:
єден понюс би два верблюди.
То були хлопи, не такі, як ви.
Несеренчлива у ніх доля,
не вильо їх утікло з поля,
киби не цїсарьова воля,
не зухабили би Москви.
Знаний Дідуган
|